Від Паразитарної до Продуктивної піраміди влади.

Продуктивна
(інтелектуальна справедлива)
Українська піраміда влади.

 

Паразитарна (силова несправедлива) Доларова піраміда влади.

Доларова модель піраміди влади ( ДПВ),  дозволяє наочно представити  суть існуючого нині владного механізму і дати загальну оцінку численним спробам  що до  його зміни та вдосконалення.  Як зазначалось у попередній публікації, ДПВ  — це віками відточений  соціальний  інструмент, що дозволяє невеликій паразитуючій частині суспільства  поневолювати та грабувати значно переважаючу його трудову  частину.  В той час, як кожен трудяга  віддає суспільству набагато більше, ніж отримує сам, владні та привладні кола,  навпаки,  привласнюють собі значно більше,  аніж вносять у спільну скарбницю. Оскільки людська природа не терпить несправедливості, то  між трудовою більшістю та паразитуючою владною меншістю споконвічно  точиться  непримиренна  жорстока боротьба.  Нажаль, переможцем у цій боротьбі завжди виходила Влада. То чи варто й надалі продовжувати  в такому ж дусі?Якою б не була відповідь, боротьба ця триватиме доти, доки остаточно не буде усунено  реальну причину суспільного протистояння — Соціальну несправедливість. Доки архаїчний політичний вектор — «Народ для Влади» не зміниться  на сучасний  - «Влада для Народу». Доки допотопна паразитарна  Доларова  піраміда влади (ДПВ) не трансформується в сучасну соціально справедливу Українську піраміду влади (УПВ).  Але, як показує віковічний історичний досвід, так звана «класова боротьба» — бунти та революції, самі по собі не здатні змінити вектор цих відносин. Жовтневий переворот 1917 року зайве тому підтвердження.  Якісних змін у відносинах «Влада — Народ» за радянських часів так і не відбулося.  Не принесла бажаних змін і довгождана незалежність України. Сподівання були величезними, а результати виявились мізерними, багато в чому навіть  негативними. Добившись незалежності українська нація отримала можливість самостійно, власними силами вирішити для себе цю віковічну проблему. Нажаль суспільний закон, Залізний закон олігархії, спрацював з невідворотністю фізичного закону. Як наслідок,  ДПВ на теренах нашої країни постійно зміцнює свої позиції. А Українська інтелігенція  неспроможна запропонувати своєму суспільству ефективні засоби її подолання. Численні програми, реформи та проекти різних вітчизняних рухів, партій та урядів — це всього лиш примарні спроби хоча би  трохи наблизитись до європейських «цивілізованих» стандартів пограбування власного народу. ДПВ — наочно ілюструє класичну Владну Вертикаль, сенс якої — грабувати та поневолювати трудовий  народ. Країни, де міра грабунку трудового люду має на сьогодні певні розумні рамки (пропорції 1:5), називаються цивілізованими, або країнами Західної демократії. На їхньому фоні нинішня Україна, зі статистикою грабунку населення  1:50,  виглядає як  «Страна рабов — Страна господ». Оскільки марно сподіватись, що нинішня влада забезпечить в Україні соціальні  Євростандарти, тож нам, громадянам, доводиться самотужки шукати вихід із свого тяжкого становища. Проектів, що до змін на краще в Україні існує досить багато, і всі вони потребують до себе дуже пильної уваги, щоби не пропустити бува те цінне раціональне зерно, ту креативну складову, що хоча б на йоту  наближає ДПВ до УПВ. Щоби чітко окреслити реальну  сферу пошуків, необхідно обов’язково врахувати два ключові моменти.                                                                                                1) Залізний закон олігархії, згідно якого Влада, як найвища форма суспільної організації, неодмінно встановлює беззастережне панування своєї керівної верхівки над рештою громадян.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          2) Принцип Котарбінського: «Кожна добра справа, що задумується в межах порочної системи, рано чи пізно цією системою нейтралізується». Погляньмо на результати діяльності ряду добре знаних в Україні осіб та організацій,  що переймаються  поліпшеням української владної системи. — Конституційна асамблея (КА) очолювана першим українським президентом Л.Кравчуком. За його ж словами, вона лиш підкоригує існуючу Конституцію, не міняючи саму Систему влади (ДПВ). По суті, задача КА зводиться до імітації активної діяльності влади нібито направленої  на Покращення становища в країні. В реальну  ефективність започаткованої  роботи не вірять ні Суспільство, ні Влада, ні самі Члени асамблеї. - Федералізація (автономізація) України,  що так активно пропагується В.Медведчуком та кримчанами, веде лиш до збільшення привілеїв-повноважень регіональних князьків-баронів за рахунок ослаблення центральних органів влади, тобто до феодалізації країни. По суті вона дробить одну велику ДПВ на кілька менших, в яких зі ще більшою силою проявлять себе і Залізний закон олігархії (ЗЗО), і Принцип Котарбінського (ПК). Численні автономії Росії та наша Кримська автономія- наочне тому підтвердження. — Об’єднана парламентська опозиція (ОПО) - максимум, на що сьогодні здатна, так це дещо зменшити пропорції грабунку владою своїх посполитих та обмежити свавілля силовиків і  чиновників. А їхні наміри іти до Європи виглядають як спроба перекласти українські проблеми на європейські плечі. Національносвідомі (патріотичні) політичні сили, в разі приходу до влади, всі свої зміни та реформи обіцяють  проводити в рамках все тієї ж ДПВ. Відмінність їх полягає лиш у тому, що всіх чиновників-бюрократів вони переодінуть у вишиванки та змусять вимагати хабарі не руським язиком, а українською мовою. Жодних суттєвих змін в існуючій ДПВ, адекватних вимогам часу,  жодна патріотична партія не пропонує. Їхнє гасло: «Бандера прийде — порядок наведе!», по суті мало чим відрізняється від комуністичного «Ленін з нами!» КПУ та різні Проросійські партії марять знову відновити ГУЛАГ Радянських Соціалістичних Республік. Суть їхньої політичної демагогії зводиться до того, що всі наші проблеми за нас вирішить Москва. Їм не в тямки зрозуміти очевидної істини, що перекладати свої проблеми на чужі плечі — глибоко аморально, це по-перше. А по-друге — у Росії і без нас клопотів вистачає по саму зав’язку. До того ж існуюча там ДПВ нічим не ліпша за нашу вітчизняну і ніхто міняти її не збирається. Певні сподівання на позитивні зміни у багатьох українців виникли з появою в громадському просторі країни Ініціативної групи «Першого грудня», яку очолили моральні авторитети нації,  колишні дисиденти: В.Брюховецький, Б.Гаврилишин, С.Глузман, В.Горбулін, Кардинал Л.Гузар, І.Дзюба, М.Маринович, М.Попович, Є.Сверстюк, В.Скуратівський, І.Юхновський. При всій повазі до цих шановних, сивих, мужніх людей, які зуміли зберегти людську гідність в умовах  неймовірно жорстокого комуністичного терору, доводиться констатувати, що їх час уже пройшов. Цим видатним  Особистостям минулого є чим гордитись, є що згадати, є що залишити у спадок але, нажаль, їм нічого  запропонувати українській спільноті сьогодні: ні конкретної дієвої програми, ні  чіткого плану  здійснення бажаних змін в суспільстві вони не мають і створити їх не спроможні. Так же  безпорадно виглядає і зорієнтоване на них товариство «Мале коло».  В той час, як ситуація в країні вимагає негайних рішучих адекватних дій, моральні авторитети нації  то пропонують Хартію вільних людей, то висловлюють свою позицію щодо Інформаційного простору країни,  то обнародують ще якийсь збірник добрих побажань. По суті ж,  вирішення гострих проблем сьогодення вони залишають наступним поколінням. Як бачимо, на діючому  нині владно-політичному просторі України ніяких реальних передумов для трансформації ДПВ в УПВ не існує. Не видно їх і в найближчому політичному оточенні влади — серед нових, молодих партій та рухів. Взяти хоча б МПУ -Мерітократичну партію України.  Її засновники — амбітні, розумні  молоді люди з дипломами кращих  університетів світу, вважають себе істинними Мерітократами, рафінованою елітою нації, достойною очолити ДПВ і стати  найкращими панами-господами для свого народу. Нажаль, якихось переконливих, відчутно-вагомих  проявів своєї елітності МПУ в Україні до сих пір так і не продемонструвала. Сьогодні голова МПУ  І.Шевченко ділиться у Фейсбуці хіба що рецептами елітних страв, переліком елітних кімнатних рослин та елітними комплексами ранкової зарядки.  Найбільш помітною, вершинною діяльностю МПУ є хіба що щорічне сходження на Говерлу. Не вражає креативною продуктивністю і доморощена «Еліта Держави» — випускники Національної академії управління при Президентові України, об’єднані у відповідну всеукраїнську громадську організацію, очолювану О.Піддубчак.  Висока мета цієї елітної ВГО:  створення «Унікальної Української духовної демократії» (УУДД),  шляхом поступової якісної заміни застарілих управлінських кадрів молодими — кваліфікованими та позитивно-патріотично налаштованими, для пересічного українця мало зрозуміла. І хоча в творчому арсеналі «Еліти  нашої Держави»  і Законотворчий театр, і Бал Магістрів та Міністрів і ще багато чого в цьому ж дусі але, якщо уважно придивитись до абстрактно-схематичного плану майбутньої «Унікальної Української духовної демократії»,  то окрім архаїчної, дофараонівської  ДПВ там нічого більш «унікального» побачити не вдається. Серед численних громадських рухів та організацій, варто зупинитись ще на кількох типових їх представниках. До найбільш агресивного крила цих рухів  можна віднести «Спільну справу» О.Данилюка, та войовничу національно-патріотично окрашену групу Д.Корчинського. Кредо їхньої соціальної активності можна висловити словами класика «Пусть сільнєє грянєт Буря!» Вони категорично несприймають ні нинішню дійсність, ні нинішню владу, ні її конкретних носіїв і всіма фібрами патріотичної душі  мріють про свою рідну національну українську революцію, яка невідомо що дасть людям і державі, але може винести на своєму гребені наших палких революціонерів на саму  верхівку … все тієї ж ДПВ. Гіркий досвід Арабської весни їх аж ніскільни не бентежить і сумні наслідки 1917 року також до уваги не беруться. Інше крило громадських рухів та організацій  представляють численні дорадчі громадські комітети при різних органах державої влади з Кабміном включно. (Тут своєю активністю та ініціативністю помітно виділяється молоде дарування — пані М.М.Колєснік). Для влади «співпраця» з такими комітетами, що бальзам на душу,  (імітує взаємодію та порозуміння з власним  народом),  для громадських активістів — ілюзія народовладдя, а для особливо спритних, певна  можливість проникнути із владної прихожої до владних коридорів. Зі сказаного вище випливають  певні конкретні висновки: 1. Трудова більшість українського суспільства має потужний інтелектуально-вольовий потенціал, який наполегливо шукає вихід із  критичної ситуації в країні. Нажаль, цей потенціал дуже розпорошений і  не має спільного вектору концентрації своїх зусиль.                                                                                                                                                   2.  Серед жируючої української  ДПВ є помітний  інтелектуальний  прошарок, який усвідомлює, що нинішній владний курс веде країну в бік Гватемали, Колумбії та Сомалі, а її керманичів — до  сумної долі Хусейна, Мубарака і Каддафі.                                                                                                                                                                                                                    3.  Необхідна кооперація-координація  зусиль всіх здорових сил країни для пошуку відповіді на віковічні питання: А) Хто винен?      Б) Що робити?     В) Як робити?. Я б не починав писати цей матеріал, якби не мав свого власного варіанту відвовіді на поставлені запитання. А) — У нинішній кризовій ситуації в країні винні всі ті, хто рузуміє її приреченість та має власні сили і можливості хоч трішки вплинути на її покращення, тобто — переважна  більшість громадян країни. І не варто шукати винних серед москалів, піндосів чи бандерівців. Слід уважніше подивитись в дзеркало.                                            Б) — Мобілізувати індивідуальні та суспільні зусиллля і направити їх в зону найбільш ефективного впливу на ситуацію. Революції, люстрації, майдани -  шлях в нікуди.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          В) — Варіантів, як завжди в житті, може бути декілька. Слід вибрати такий, що спрацює якомога швидко, ефективно і надійно.  Оскільки владу в державі формують і реалізують політичні партії, то, на мій погляд,  потрібне рішення, слід шукати саме в створенні такої партії, яка буде адекватно відповідати сучасним  вимогам суспільтства і знаходитись під його постійним дієвим контролем. Бажану конструкцію влади потрібно сформувати саме на базі цієї політичної партії, провірити її в дії , а вже потім втілити в життя. Як саме? Про це я писав у декількох своїх публікаціях, зокрема і на форумі ініціативної групи «Першого грудня»: «Чи здолає Золота пропорція  Демократії Залізний закон Олігархії?»   Бажаючі можуть  ознайомитись з нею, пройшовши по: >> Ініціативна група «Першого грудня»   >>Дискусійний майданчик  >>Політично-правова сфера. Ну а хто не проти  перейти від слів до діла запрошую до тіснішої співпраці на моєму сайті.                                                                                                                                                 .  Але, як показує віковічний історичний досвід, так звана «

Поделись с друзьями.
Общайтесь со мной.
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий