Політична імпотенція української інтелігенції.

Хвиля публікацій, присвячених минулорічним парламентським виборам відчутно спала. Глибокі аналізи проведено, обєктивні висновки зроблено. Розпочалась підготовка до виборів наступних. Благодатна пора для всіх непохитних оптимістів, які  на всі 100% переконані, що вже наступного разу  вони обовязково переможуть всіх своїх суперників.  Політ над гніздом зозулі заходить на чергове містичне  коло… Оскільки я по натурі досить великий скептик, то ж природньо, піддаю сумніву і обєктивність більшості аналітичних матеріалів, і обрунтованість їх висновків, і складені прогнози на майбутнє. Стосовно переможців/переможених на минулих виборах я вважаю, що особисто перемогли всі ті, хто потрапив до парламентської зали, а також їхні протеже та спонсори. Однозначно програв український народ. А самої нищівної моральної поразки зазнала українська творча  інтелігенція. Адже саме на цих виборах патріотична українська інтлектуальна еліта голосно заявила про свої рішучі наміри кардинально  змінити житя суспільства шляхом перемоги на парламентських виборах. Під прапори своєї політичної сили Українська платформа «Собор» вони призвали найбільших  моральних та авторитетних українських патріотів. В їх числі наш культовий письменник, лауреат Шевченківської премії Василь Шкляр,  професійний дипломат, колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко, відомий політолог Олександр Палій, письменники  видавці патріоти брати Капранови, лідер партії «Собор» в минулому депутат ВР, Павло Жебрівський і багато-багато інших. В суспільстві зажевріли слабкі сподівання, що ось, можливо, нарешті, станеться те, чого українці так терпляче чекали цілих довгих 20 років. Нажаль,  з перших же кроків майбутніх «парламентаріїв» надії ці стали танути, немов сніг на дитячих долонях:  рекламна компанія більше скидалася на циркову виставу, ніж на змістовний діалог інтелігенції з народом,  виборча програма — на  збірних красивих обіцянок-цяцянок, а самі кандидати — на чечетівських котят, кинутих у вир жорстких передвиборчих баталій. В результаті жоден «Собор» -ний мажоритарник не зміг перемогти на своєму виборчому окрузі, а сама  «Собор» взагалі знялася з виборчих перегонів, не маючи навіть примарних шансів  подолати 5%-ий виборчий барєр. Крах цілковитий, безнадійний і осбливо болючий для всіх тих, хто хоче бачити українську державу  міцною та багатою, а український народ — заможним та щасливим. Нищівних поразок на минулих виборах зазнало багато українських політичних сил, але саме поразка «Собору» виглядає найбільш прикрою та ганебною. Вона наочно продемонструвала суспільству цілковите безсилля національної патріотичної інтелектуальної еліти перед існуючою системою влади, перед нинішніми господарями українського життя. Щоправда, Володимир Огризко твердо пообіцяв виграти наступні вибори, але в ці обіцянки не вірить навіть їх автор. Намагання очільників «Собору» продемонструвати хоч якість ознаки своєї життєздатності силами Ружицьких партійних активістів  виглядають жалюгідно, непереконливо  і навіть безнадійно. Нинішня патріотична інтелектуальна українська еліта не спроможна сьогодні запропонувати суспільству дієвих ефективних механізмів виходу зі складного політично-економічного стану.

Не кращі справи і в моральних авторитетів нації, членів  Ініціативної групи «Першого грудня».  За весь час свого існування вони спромоглися лиш на спільний, колективний твір під назвою: «Українська хартія вільної людини» — збірку хороших побажань в дусі «Морального кодекса строітєля комунізма.» Нажаль практична користь від нової Хартії для ще не вмерлої України не більша, ніж від старого Кодексу для покійного Комунізму. Зрозуміло, що висувати якість конкретні претензії до цих глибоко поважних і дійсно високоморальних старців — брати гріх на душу перед Богом і людьми. Адже морально, це люди завтрашнього дня, але ментально — вони особистості вчорашньої епохи.  А нові часи вимагають нових рішень,  нових підходів і тут наші авторитети виявляються безсилими.

Нажаль, нічого дієво-нового не зміг запропонувати Україні і Політичний клуб  Віталія Портникова. За весь час існування клубу попри всі потуги, окрім  »Хто винен»? ми так і не почули від В.Портникова та його одноклубників: «Що ж робити»? І схоже не скоро почуємо.

То ж залишається тільки сподіватись,  що достойні відповіді на нові виклики часу дасть нове покоління українців, народжене в новій Незалежній Україні, відкрите для всіх нових, передових ідей та технологій. А ми будемо терпляче чекати в Інтернеті та сприяти їм в міру своїх сил та можливостей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поделись с друзьями.
Общайтесь со мной.
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий