В пошуках легендарного каменя.

щ                                                                                                             З далеких похмурих часів кріпосного рабства дійшла до наших днів одна місцева легенда. Був колись у селі дуже злий та жорстокий пан. З людьми поводився гірше, ніж зі скотиною. За найменшу провину карав немилостиво: до льоху кидав, батогами шмагав, навіть у плуга людей запрягав.  Боялись його бідні люди,як прокаженого,  ненавиділи всіма фібрами душі і проклинали на чому світ стоїть. «А щоб йому добра не було! А щоб його пранці зїли! А щоб його Земля не прийняла!, і т.д. і т.п.»  Врешті решт дійшли до Бога людські стенання, забрав він душу ненависного лиходія. На похорони зійшлося все село. Ішли, як на свято, ішли, аби на власні очі переконатись, що вже не стало на Білім Світі їхнього гнобителя. Поховали пана в яму глибоку і землі насипали більше звичного, і кидав кожен грудку землі щонайбільшу, намагаючись хоч таким чином «віддячити» вже колишньому  пану. В ту ніч вперше за багато-багато років спали люди спокійним мирним сном, знаючи, що наступного ранку  не попадуться під важку руку свого кровопивці. Та не встигло ще й сонце зійти, як селом, мов вогонь по сухій соломі, прокотився слух: «Не прийняла пана Сира Земля! Не прийняла!»  Збіглися люди на кладовище, дивляться, а там дійсно земля розверзлась і труна з тілом покійного на краю ями стоїть. «Свят!Свят! Свят!» — хрестилися старі баби. «Є на Світі справедливість! Хоч не на Цьому, так на Тому, але ж є!» — говорили діди, покручуючи вуса. Зарили пана у ще глибшу яму, ще більше землі зверху насипали, та на слідуючий ранок труна з покійником знов на поверхні появилась. Коли ж і піся третьої ночі все повторилось, стали люди думу думати, як пана  в землі залишити. Довго радились, сперечались, аж тут слово взяв один сивий дідуган, той, чия хата одною з перших в колишній Штомпелівці появилась. «Є в панськім полі за селом, — почав дід, — великий сірий камінь. Лежить він там мабуть ще з часів Всесвітнього Потопу. Можливо не даремно він там лежить, а свого часу чекає? Давайте ми той камінь на могилу пану положимо, може тоді він із землі не підийметься?» Послухали діда, запрягли підводу, зібрались чоловіки дужі, та й привезли  того каменя пану на могилу. «Ох і важкий же він, — бідкались чоловіки, — на вигляд ніби й невеликий, а від землі відірвати неможливо. Мабуть всі панські гріхи в себе увібрав». Напевне дуже важкими виявились гріхи панські, якщо він разом з усіма чорними потойбічними силами не зміг їх з місця зрушити та знову в труні на поверхні появитись. Так і залишився пан на віки вічні в землі лежати.

Пройшло багато років, багато води Суха Згар до Славути віднесла і прийшло на нашу землю замість кріпосного рабства рабство комуністичне, з ярмом колгоспним на шиї селянські. Як тільки не знущались пани комуністи, що товаришами звались, над людьми безправними: голодом їх морили, за кілька колосків десятиліттями у вязницях гноїли, без суда і слідства тисячами розстрілювали, на Соловки та Колиму  ешелонами відправляли, серед зими батьків з дітьми малими голими на мороз викидали. Боялись люди влади «народної», як вогню пекельного, слова проти мовити не сміли. То ж коли їм звеліли на кладовищі хати собі будувати, ніхто з них і не пікнув. Партія сказала, селянин промовив: «Єсть!» і почав мовчки будувати, вимолюючи у Бога прощення за хріхи свої невольнії.  Скільки кісток та черепів людських було викопано під час того будівництва і підрахувать не сила. Хрести деревяні із землі витягали, гробики-могилки лопатами розрівнювали, а зверху картоплю та цибулю сажали. Так і жили. З часом зарубцювались колишні рани і на землі кладовищенській, і в душах людських. І тільки великий сірий камінь на городі баби Барабашихи нагадував людям, що живуть вини всі на кістках людських, на душах покійних. Якось хлопці трактористи, що городи орали, запропонували бабі  витягти того великого каменя на вулицю, щоб орати на заважав. Баба погодилась і з її легкої руки важкий віковічний камінь перекочував на просторий сільський вигін, на те місце,  де колись стояла красива сільська церква. Його відразу ж облюбували місцеві дітлахи  для своїх нехитрих забавок. Він став одним із невідємних символів нашого безтурботного сільського дитинства.

Якось в сільський храмовий день на свято Воскресіння Господнього до мене з Богодухівки завітав мій троюрідний брат Василь Колісник. Говорили про се про те,  про різні речі, згадали дитячі роки  і мова зайшла про наш легендарний сільський камінь . Вирішили разом поїхати до нього і зробити фото на згадку.  Яким же гірким було наше розчарування, коли каменя на місці не виявилось. Куди він подівся, ніхто нам відповісти не зміг. Додому ми поверталися з таким відчуттям, ніби хтось викрав у кожного з нас щось дуже важливе й незамінне,  якусь безцінну часточку нашого життя. В голові роїлись думки про сільських нуворишів, які вже побили нашого каменя на дрібні шматочки і заклали в підмурки своїх вілл та котеджів. Лиш в кінці літа знайомі повідомили нам, що камінь зберігся цілим і неушкодженим і лежить він на подвірї в одного чоловіка, за якихось півсотні метрів  від того місця, де колись стояло приміщення літнього панського театру. Ми негайно виїхали за вказаною адресою. І яким же радісним було те довгождане побачення з безмовним свідком  нашого далекого дитинства словами важко передати.   На згадку про цю зустріч ми всі втрьох зробили фото на память. І вже тоді прийшли до висновку, що кладовищенському каменю не гоже лежати  на жилому людському подвірї. Ця сільська реліквія має знаходитись в іншому місці. Де саме, поки що не ясно. Над цим ще слід  добре поміркувати..

 

 

 

 

 

Поделись с друзьями.
Общайтесь со мной.
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий